Ігор «Веремій» Калин

Навіть у найстрашнішому сні я не могла уявити, що писатиму про тебе в минулому часі.

З першого дня нашого знайомства я відчула, що ти особливий і таких, як ти — виняткових людей — одиниці. І я не помилилась. Ти став моєю рідною душею, моїм всім.

Наше спілкування почалося на відстані, згодом ми вже зустрічадися наживо: гуляти цілу ніч і говорити про все на світі. Неймовірне почуття гумору, комунікабельність і особлива харизма — ти виділявся з-поміж усіх.

Нас постійно розділяли міста та країни, і від цього наші почуття та емоції ставали все гарячішими. Кожна зустріч була особливою. Ти завжди дарував особливі подарунки, чим викликав у мене неймовірні емоції. Про таке кохання лише пишуть у книжках і показують в кіно. «Така любов буває раз в ніколи».

Пригадую, в мене був день народження, і я якраз поверталась з навчання в Коломию. Ти сказав, що не зможеш мене зустріти,бо виникли термінові справи. Тож,розчарована, я сіла в потяг. Приїхала додому, відчинила двері в кімнату — на столі побачила букет квітів та коробку з подарунком. А ти ховався за фіранкою.

А освідчення! Ти був в іншій країні, повідомив, що на роботі й не зможеш писати. А вже наступного дня стояв під дверима гуртожитку з оберемком квітів та обручкою. Одружившись 13 липня 2013 року, ми дали обітниці перед Богом і дотримувалися їх — і в радості, і в горі, поки смерть не розлучить нас.

Наступного року — 27 серпня —  народився наш первісток Богданчик, плід величезного кохання, наша радість, наше щастя. І тоді ж власне почався твій шлях Воїна. Ви з кумом добровільно стали на захист нашої неньки України, на захист своєї родини.  Далеко не кожен так вчинив би, не кожен би зміг. Неймовірна сила волі, національна свідомість, самоідентифікація справжнього українця.

​Не маючи жодного досвіду, ти швидко навчався. З головою поринув у військові будні. Це були нелегкі роки нашого подружнього життя. Але вони мене навчили бути дружиною воїна. Зробили мене тією, ким я є зараз. Ти зробив. Дав мені ту силу й мудрість, з якою я тепер вчуся жити по-іншому. Зараз я усвідомлюю, що все в житті має свій сенс.

Найспокійнішим у нашому сімейному житті був 2021 рік. Ти нарешті був удома — це найголовніше. Щоранку привозив мене на роботу й забирав, нарешті знайшов роботу, яка приносила задоволення, проводив час із сином, якому так завжди бракувало тебе. Ми дізналися, що вдруге станемо батьками. І 4 січня 2022-го народився наш молодший син Устим, наш промінчик, на якого ми так з тобою чекали. Ти був надзвичайним татом: уважним, розуміючим, добрим, люблячим, любив навчати… І скільки ж всього ти ще не встиг зробити для наших синів.

​А в лютому в перший день повномасштабного вторгнення ти, не роздумуючи, знову зібрав рюкзак — вирушив на війну. У березні були 9 пекельних днів, коли ти вперше не виходив на звʼязок. Я тривожно чекала появи «зеленої крапочки» — знаку, що ти мережі—  і повідомлення «в мене все ок». Орісля я пообіцяла подарувати тобі донечку. Однак цього вже ніколи не станеться.

А далі ми вчилися жити у війні. Попри все, мріючи про майбутнє. Аж поки не настав вечір, коли земля пішла з-під моїх ніг. Мені вирвали серце, і я забула, як дихати. Частину мене поховали разом з тобою.

Це лише крихітний шматок нашої історії. Я розповідатиму про тебе значно більше спочатку нашим дітям, а потім і внукам. І ми разом пишатимемося нашою особливою рідною людиною, нашим «Веремієм», безстрашним воїном, який віддав життя за нашу країну та безпечне майбутнє наших синів. Твоя смерть не повинна бути марною. Люблю тебе безмежно крізь час і простір! Дякую за честь бути твоєю дружиною!

У батьків нас було двоє, але коли ми приїжджали у село до бабусі на канікули на всі свята — нас завжди були четверо, і ми були як рідні. Хлопці завжди більше товаришували і спілкувалися, а про нас з Таньою згадували, коли треба було по-доброму понасміхатися і доводити нас до сліз. Але коли нам потрібна була допомога, то вони завжди приходили з допомогою. Всяке можна пригадати, але був один випадок, коли показались риси Ігрового характеру з дуже добрих сторін, тай з поганих сторін я його незнаю.

Одного разу на нас троїх залишили хазяйство в селі на тиждень часу, йому тоді десь було років 15. Так як Віті не було поруч, на Ігорка впала вся мужська робота, але і тут він не підвів. Він ніколи не нарівікав і приймав з покорою і повагою до старших, завжди ставав на захист і допомогу. Він був досить мовчазний, але людиною слова і честі. Хто просив про допомогу — ніколи невідмовляв. Все згадую його слова: «ну що, мала, що)».

Він був поміркованою людиною, завжди обдумував, перш чим сказати,н е завжди зустрічаєш таких людей, а в теперішньому часі треба під мікроскопом шукати. Ігорко вмів брати відповідальність за щось або за когось, стриманий і з почуттям гарного гумуру. В дитинстві він цікавився тваринами, можливо, мав бути ветеринаром.

Час збіг, і ми всі пішли в доросле життя, і наші дороги розійшлися, ми виїхали за кордон, а він як патріот нашої батьківщини залишився. Тільки ніхто не знав, що останнє Різдво Христове, на якому ми зустрінемось через роки і вже зі своїми дітками, стане останнім в нашій пам'яті... Не забудемо ніколи, вічна і світла тобі пам'ять, братику. Мала за честь бути твоєю сестрою.💔

Ми друзі, яких життя звело у гуртожитку. Сказати, що це було доленосно — нічого не сказати. Чудові студентські вечори з сковорідкою свіжоприготовленої смаженої картоплі, переглядом серіалів та розмов, а десь там уже і навчанням.

Двері вашої кімнати не закривались, бо постійно комусь щось потрібно було, а ти ніколи не відмовляв. А поїздки в загальному вагоні поїзда додому — це той ще атракціон, а з вами я почала ним насолоджуватися. А вашу з Романом «Гуцулку Ксеню» на матрасі з гітарою я ніколи не забуду.

Будучи вже в Ігорка на весіллі, я побачила, яким серйозним і виваженим він був, але водночас це той самий Ігорко з гуртожитку, з яким неймовірно весело і просто. Запам‘ятала ще момент на першому танці, як він міцно обняв Іру, закружляв у танці і щось шептав на вушко. Тоді я знала вже точно, що вона в надійних руках, що все буде добре, це ж Ігор! Завжди, щоб не було, він був позитивний, щирий, чесний. Це відчуття надійного плеча і опори ти дарував кожному, хто був на твоєму шляху, і сумніватися в тобі ніколи не було причин.

Це була перша людина, якій ми подзвонили, коли почалась війна. Тоді він сказав, що все буде добре та дарував нам спокій, а сам уже збирався на фронт……….молитви, надії, віра…..…..а потім звістка, яка вирвала серце з грудей……..це ж Ігорко!

Ми дуже скучаємо, ми дуже тебе любимо і ми тебе не підведемо, бо ціна, яку заплатив ти, Ігор, і ціна, яку платить твоя сім‘я і родина щоденно, не дає права нам здатися!

Назавжди в серці!💔

Ну що ж, Друже, ніколи не міг уявити собі, що прийдеться так писати…. Пригадую наше знайомство у гуртожитку, ти був таким серйозним і одночасно веселим. Бо приїхав «молодняк» на навчання.)

Ти завжди розважливо ставився до всіх, був прикладом старшого «Брата». Були веселі часи, гулянки, непорозуміння. Але завжди було можна з тобою відверто поговорити. Ти знаходив потрібні слова.

Пригадую, як ти підбив мене зробити міні-виступ: ми з тобою, сидячи на матрасі у коридорі, з гітарою у руках грали Гуцулку. Ти був такий радісний і веселий. Завдяки Тобі я познайомився з своєю майбутньою дружиною. І я тобі вдячний за це.

Роки йшли ми мінялися, створювали свої родини. Мали багато планів на спільні подорожі у «Горби»… Ти жив цим духом. На початку війни ти сказав лиш одне: «4.5.0. Все Буде Україна. Ми Переможимо». Ти втіляв Віру у всіх нас, навіть знаючи, що будуть важкі часи, але все одно ти був завжди позитивним та радісним. Дякую тобі за все, Друже.

Твої Козаки будуть Гордитися таким батьком. Я впевнений, ти за ними спостерігаєш і пишаєшся ними! Назавжди у наших серцях. Назавжди у Строю. Till Valhalla. Слава Україні — Слава Героям.

Ніколи не думала, що буду про тебе писати і кожне слово даватиметься мені так важко, зі слозами на очах і величезним сумом.

Коли Іринка попросила написати спогади з Ігорем, який він був, зразу подумала, як вмістити всі хороші слова в кілька рядків, а ніяк, тому що він був кращим з кращих, кращим з нас. З Ігорем ми познайомилися в університеті в Дублянах, я тоді поступила на перший курс, а Ігор на 3.Нас тоді чогось 2 кімнати дівчат поселили серед хлопців на поверсі, тому уваги хлопців нам не бракувало))) Але 39 кімната була особлива, бо там були хлопці гуцули, як я їх називала, хоча Ігор завжди говорив, який я там гуцул, я до них ніц не маю))) Вони були інші, Ігор був іншим, зразкова кімната, завжди порядок, все на своїм місцях.

Що найперше згадується про Ігора, він завжди був усміхненим, завжди. Я ніколи не бачила його сумним, насупленим чи без настрою, навпаки, якщо в тебе були якісь проблеми чи просто щось не виходило, він завжди розвеселяв. Він міг за секунду розсмішити, шось дурне сказати чи показати — і вже всі, хто були збоку, заливалися сміхом.

Коли поверталися з пар, Ігор зустрічав в коридорі завжди з усмішкою, якимось жартом чи підколом, навіть якщо ти був не в гуморі, то він одразу появлявся і автоматично дикий сміх було чути на цілий поверх. Ігор завжди казав «Соломка, чо ти така крикуха)))», бо мене було чути на поверх)).

Пам‘ятаю як одного разу в гуртожитку Ігор зробив нам з дівчатами з паперу шапки, чи то як в американських фільмах в монашок, чи то як в піратів Карибського моря, і ми так ходили по гуртожитку як вар‘яти, від кімнати до кімнати. Придумати шось, то була його фішка, а ти хоч не хоч, змушений був підтримувати двіжуху)))

А його мова, така смішна вимова, такий цікавий акцент, ні з ким не сплутаєш, він ніколи не старався гарно і правильно говорити, але завжди говорив правду. Після закінчення університету наше спілкування обірвалося на кілька років, але, коли на початку війни Ігор додав мене в друзі, була дуже рада, що знайшлися знову. З усмішкою переглядала фотографії на сторінці і говорила собі, що зовсім не змінився, той самий Калин з гуртожитку, так ми його називали, Ігорем він ніколи не був))) лиш трохи мужніший став, бо бороду відпусив.

Вже з нашої переписки дізналася, що Ігор воює, скажу чесно був шок, але знаючи його, він по-іншому не зміг би. Навіть будучи в найгарячіших точках, він залишався оптимістом, завжди казав, що «все буде добре, ми їх далі не пустимо, ми переможемо», а я завжди говорила, що вірю, бо хто я така, щоб тобі не вірити.

На початку війни було дуже складно, і саме Ігор заспокоював, жартував і піднімав настрій, хоча це, напевне, би я мала робити) Він став на той час для мене порятунком, щоб не зійти з розуму.  Його історії з війни, наші розмови піднімали настрій. Любила, коли він розповідав про своїх хлопців, казав, що він дуже строгий тато, я казала: ти жартуєш, ти не можеш таким бути, бо такого добряка, як ти, треба добре пошукати))). Потім він казав: «ладно, то моя Іра виховує нас всіх», тоді це ще смішніше все виглядало!)) Він дуже хотів дівчинку, бо казав як родяться в нього хлопці, то війна починається, а дівчинка принесе перемогу.

Жартував часто про Іру і дуже тішився, що обидва хлопці його копія «Як каже моя дружина, я виношую, мучуся, рожу, виховую поки мале, а воно на тата похоже)) де справедливість)» Йому ніколи нічого не треба було, коли запитувала, можливо, тобі щось передати, «неа нічого» казав «я як би міг, то одні сухарі їв, лиш би це закінчилося».

Пам‘ятаю, як Калин подзвонив вітати мене з Днем народження, це був найцінніший дзвінок і подарунок, бо він тоді був на передовій, в самому пеклі, його слова вітання мені запам‘яталися, бо він пообіцяв, що до наступного дня народження все закінчиться, і ми обов‘язково зустрінемося та відсвяткуємо. Але на жаль…

В голові багато думок, спогадів з Ігорем, і всі позитивні, він людина, яка збирала біля себе і вела за собою, він лідер, він ГЕРОЙ! Коли в Ігора був День народження, я поїхала до нього на могилу і зустрітися з його родиною. Іринка мене зустріла, така маленька, тендітна, але така сильна духом жінка. За столом вже сиділа родина, і мама сказала, що в нас сьогодні сумне свято, але свято, стримати сльози я не могла.

Такі щирі люди, які люблять Ігора більше за життя! А хлопці, точна копія Ігора, Богданчик такий самий відкритий, за 2 секунди знайомиться, веде за собою і автоматично стає твоїм другом, такий сміливий, розумний хлопчик. А Устимко, маленька непосида)) Тільки сіла в кімнаті, він одразу підійшов до Ігоревої фотографії, що висіла на стіні, простягнурв маленьку ручку і каже «тятя», він так гордо це зробив, стримати емоцій не можливо.

Вони такі маленькі, а так пишаються своїм татом. Хочу сказати: ми втратили надзвичайно розумну, щиру, чуйну, добре виховану батьками людину, люблячого чоловіка, який любив свою дружину і діток більше за все, хорошого друга і вірного сина своєї країни! Ми давно не бачилися, рідко  говорили, але ти став ріднішим за інших. Назавжди в наших серцях і пам‘яті!❤️